Магучіх – про встановлення світового рекорду: «У той день зрозуміла, що може статися щось особливе»

Зараз спогади в голові прокручуються: був повний стадіон, багато людей, які тут кричали та підтримували. Був український прапор на трибуні. Десь тут я лежала. Тут стояла, а потім вирішила, що це буде свято в Україні, якщо я стрибну.

Був такий приплив енергії. Попросила всіх плескати – почав увесь стадіон. Посміхнулася. Побігла – і стрибнула з першої спроби.

Шампанське пили всією командою. Ще тоді була Катя Табашник на етапі Діамантової ліги, (метальник списа) Артур Фельфнер. Ми всі відсвяткували, поспілкувалися. Була і прогулянка нічним Парижем.

Цей день я, напевно, вписала в історію української та світової легкої атлетики. Побила один з найдавніших рекордів, який, деякі вважали, вже неможливо побити. Але я стрибнула і довела, що можна стрибати ще вище.

У той день зрозуміла, що може статися щось особливе. Можливо, новий особистий рекорд. Коли прийшла на стадіон, зробила погані спроби на 1.95 м, 2.01 м, 2.03 м. Одразу подумала: «Звичайно, особливий день – хіба за помилками». Але в підсумку стрибнула. Так буває.

Коли я стрибнула 2.10 метра, то швидко з мату чкурнула – планка захиталася трішечки. Я така думаю: «Треба збігати, поки вона не впала». Якщо на маті і планка отак хитається та падає, то спроба не зарахована. В мене навіть було, коли вже одна нога була на землі, а інша на маті – планка впала, і не зарахували спробу. Таке теж трапляється, тому треба бути обережною.

Я тоді швидко збігла та відразу до тренерки, до своєї команди. Трохи в шоці була, що вийшло з першої спроби. Але, звичайно, була щаслива.

Насправді мені стрибок на 2.07 м з другої спроби технічно сподобався значно більше. Передивлялася його – і він набагато ліпший був. Але 2.10 – це 2.10.