Від золота Олімпійських ігор до єдиної ліцензії на всю збірну. Що трапилося з українським фігурним катанням?
До 2006 року включно Україна стабільно мала 7 ліцензій на Ігри і декількох спортсменів, які займали місця в першій десятці
6 днів тому
Марія Калюжна
25 лютого 1994 року Ліллегаммер – під стелею майорить український прапор, а на всю льодову арену лунає «Ще не вмерла України». У той день відбулась одна з найвизначніших подій в українському спорті – Оксана Баюл, шістнадцятирічна фігуристка з Дніпра, здобула першу в історії незалежної України золоту медаль Олімпійських ігор. Інші фігуристи показали себе не гірше: Віктор Петренко зупинився за крок від п’єдесталу – на четвертому місці, а Ірина Романова та Ігор Ярошенко увійшли в топ-10 серед танцювальних дуетів.
Саме так розпочалася історія представництва українського фігурного катання на Олімпійських іграх.
Попри те, що здобути золоту медаль більше не вдавалось, наступні кілька циклів українці продовжували успішні виступи на Олімпіадах. Наприклад, у Турині Олена Грушина та Руслан Гончаров зійшли на третю сходинку п'єдесталу в танцях на льоду. Окрім того, до 2006 року включно, Україна стабільно мала 7 ліцензій на Ігри і декількох спортсменів, які займали місця в першій десятці.
Утім, з плином часу, результати наших олімпійців ставали все гіршими. Так, у 2014 році Україна була представлена лише одним спортсменом в кожному з чотирьох видів, причому жодному з них не вдалося посісти місце вище 20-го. Наступні дві Олімпіади, які відбулись у 2018 та 2022 роках, стали ще більш невдалими. По-перше, Україна не змогла здобути квоти для спортивних пар, а по-друге більшості фігуристів не вдалось потрапити навіть до довільної програми (винятки: Іван Шмуратко серед чоловіків та Олександра Назарова і Максим Нікітін у танцях на льоду у 2022 році).
Минулого тижня у Пекіні завершився олімпійський кваліфікаційний турнір «Skate to Milano». Ці змагання відіграли важливу роль для усіх, хто не зміг вибороти ліцензії на головний старт чотириріччя у березні 2025 року на чемпіонаті світу в Бостоні, в тому числі, і для українців – адже це був останній шанс здобути бажану квоту, що гарантувала б участь в Іграх 2026 року.
Право боротися за ліцензії для нашої країни отримали: Кирило Марсак серед чоловіків, Софія Голіченко та Артем Даренський серед спортивних пар і Марія Пінчук та Микита Погорєлов серед танцювальних дуетів. Дівчата ж вибули з боротьби ще до початку турніру, адже жодна з них (претендентками були Софія Григоренко та Таїсія Спесівцева) не змогла набрати необхідний технічний мінімум, що дорівнює тех. мінімуму чемпіонату Європи – обовʼязкова вимога Української федерації фігурного катання на ковзанах для участі у відбіркових змаганнях.
Згідно з правилами, олімпійський квиток можна було отримати увійшовши до топ-5 серед одиночників, топ-4 серед танцювальних дуетів та топ-3 серед спортивних пар. І, на жаль, впоратися з цією місією вдалося лише Кирилу Марсаку, який став 4-м. Пінчук/Погорєлов посіли лише 12-те місце, а Голіченко/Даренський – 5-те. Останні ще мають примарні шанси на другу квоту, адже нещодавно про свій розпад заявила узбекистанська пара Гейніш/Чігірьов, а спортсменам з Нідерландів Даніловій/Цібі, щоб поїхати на Олімпіаду ще необхідно набрати 173.89 балів на одному із міжнародних стартів до грудня (вимога федерації Нідерландів). Тобто, якщо в Узбекистані не зʼявиться нова пара, а нідерландці не впораються з отриманням балів, звільниться дві квоти – одна з яких і дістанеться нашій парі внаслідок перерозподілу. Утім, поки що це лише на рівні припущень, тоді як, майбутню Олімпіаду в Мілані-Кортіні вже називають найпровальнішою в фігурному катанні для України за всю історію, адже, незважаючи на всі обставини, Україна завжди була представлена хоча б у трьох видах з чотирьох.
Тож, постає логічне запитання: що трапилося з українським фігурним катанням? Чому за 30 років відбувся такий величезний регрес і чи є надія на покращення ситуації?
Відсутність тренувальних умов
Однією з найбільших перешкод для розвитку фігурного катання в Україні вже тривалий час є відсутність необхідних умов для тренувань. В інтерв’ю для редакції «ТиКиїв» чотириразовий чемпіон України Іван Шмуратко розповідав:
«Є ковзанка в Палаці спорту, там грають в хокей, але фігуристи там не тренуються, є льодова арена на Дарниці, вона умовно підходить для тренувань, також я катався на ковзанці на Шулявці в ТРЦ «Космополіт», але її створено для розваг і там великі чотири стовпи, що заважають руху. Тобто усі ці майданчики не окей для підготовки до професійних турнірів».
Про проблеми з кількістю льодових арен говорять вже не один рік, але ситуація від цього не змінюється. Часто, спортсмени змушені тренуватись в критичних умовах, коли на льоду одночасно знаходиться багато фігуристів різних вікових категорій та дисциплін, що є питанням не лише комфорту, а й безпеки.
Особливо складною ситуація стала з початком повномасштабного вторгнення. За 4 роки росія знищила в Україні 6 льодових арен. Окрім того, деякі ковзанки неодноразово піддавались руйнуванню. Так, наприклад, Палац Спорту в Одесі вже два рази був пошкоджений через російські обстріли.
Таким чином, станом на 2025 рік в Україні для фігуристів доступно 8 льодових арен, що відповідають тренувальним стандартам – дві у Києві та по одній в Дніпрі, Калуші, Новояворівську, Одесі, Богуславі та Білій Церкві. Також, на зимовий сезон відкриваються арени в Луцьку та Вінниці. Ця кількість абсолютно не співставна з кількістю ковзанок у країнах, що лідирують в фігурному катанні. Так, у 2021 році в Японії налічувалось близько 208 арен, у США та Канаді понад 2000. Зрозуміло, що економічний фактор та суспільно-політичні умови абсолютно різні, але наслідки залишаються незмінними – більше арен означає більше можливостей для тренувань та більша популяризація спорту.
Недостатня кількість кваліфікованих тренерів
Ще однією великою проблемою є недостатньо розвинена система тренерства в Україні. Річ у тім, що фігурне катання в 90-х та ранніх 2000-х суттєво відрізнялося від фігурного катання, яке ми знаємо сьогодні. Тоді техніка ще не відігравала таку важливу роль, а основний акцент робився на чистоту виконання і компонентну складову (навички ковзання, презентація, композиція і т.д.). Таким чином, українські тренери у той час чудово навчилися виховувати спортсменів, які відповідають цим критеріям. Але фігурне катання продовжувало невпинно рухатися вперед. Зміна системи оцінювання, підвищення складності стрибкового контенту, нові вимоги до доріжок кроків та спіралей, ускладнення хореографії – усе це потребувало абсолютно нових підходів у тренувальному процесі, тоді як переважна більшість українських тренерів продовжували працювати по старій накатаній схемі, а молоді спеціалісти часто перебирались в інші країни, де були вигідніші умови для роботи.
Це призвело до того, що фігуристи змушені шукати тренерів, які змогли б вивести їх на новий рівень, за кордоном. Так, Кирило Марсак тренується у Фінляндії в команді Аліни Маєр-Віртанен. Марія Пінчук та Микита Погорєлов у 2024 році перейшли в італійську академію «Young Goose Academy» до Матео Занні. Там же, тренується і інший український дует – Мирослава Ткаченко та Ріккардо Песка. Зої Ларсон та Андрій Капран будують кар’єру під керівництвом відомої тренерки Маріни Зуєвої у США – і це лише невеликий перелік тих, хто вирішив звернутися до іноземних фахівців.
Політика Української федерації фігурного катання на ковзанах
Врешті-решт, скаладається враження, що сама Федерація фігурного катання на ковзанах додає перешкод на шляху українських спортсменів. УФФК утворилася в 1992 році, як організація, що мала на меті розвиток та популяризацію фігурного катання. У статуті Федерації зазначено, що її головними обов’язками є забезпечення участі спортсменів у чемпіонатах Європи, світу та Олімпійських іграх, формування збірної України, організація внутрішніх чемпіонатів, юнацьких та дитячих змагань, сприяння будівництву й утриманню льодових арен, підвищення кваліфікації тренерів і суддів і т.д. Деякі з цих місій справді успішно виконують. Наприклад, по всій Україні щороку відбувається достатня кількість змагань, а українські судді мають представництво в ISU. Утім, разом з цим, Федерацію, протягом усього її існування, супроводжують численні скандали.
Однією з найгучніших стала історія Катерини Дзицюк та Івана Павлова. У 2020 році вони були єдиною спортивною парою в Україні. Після юніорського чемпіонату світу, де Дзицюк та Павлов посіли 12-те місце, УФФК заявила про їх виключення зі збірної. Через це їм було заборонено брати участь у міжнародних змаганнях, в усіх заходах, які проводить Федерація, а також припинена щорічна матеріальна допомога та доступ до льодових арен. Офіційною причиною стало грубе порушення дисципліни на чемпіонаті світу серед юніорів, але за цим сухим поясненням стояла значно глибша історія. У інтервʼю для «Главком» матір Івана Алла Павлова розповідала, що справжні причини – погані умови тренувань, відсутність адекватної підтримки, а що найголовніше не визнання Алли Павлової тренером пари, хоча саме вона займалась їх основною підготовкою. Незважаючи на спроби продовжити тренування в інших країнах, ні Катерина, ні Іван більше ніколи не з’являлись на змагальній арені, а згодом обоє оголосили про завершення кар'єри.
Не найкращим чином виглядала і ситуація з дворазовим чемпіоном України Ярославом Паніотом. У 2021 році він поділився деталями стосовно свого переходу під прапор США. За його словами:
«Не дуже приємно і не дуже зручно було кататися за Україну. Я ніколи не був в хороших відносинах зі своєю федерацією. У них завжди були якісь інші улюбленці і на мене ніколи не дивилися як на номера один. Мені потрібно було кататися на дві голови краще».
На своєму першому чемпіонаті США Ярослав одразу посів 4-те місце, пропустивши вперед лише Нейтана Чена, Вінсента Чжоу та Джейсона Брауна.
Цілком очевидно, що система, в якій виживає українське фігурне катання, вже не приносить результатів, а застарілі принципи роботи УФФК недієздатні в сучасному світі. Незмінне протягом багатьох років керівництво, якеза чутками пов’язане між собою родинними зв’язками, звинувачення від спортсменів та тренерів у намаганнівзяти їх під контроль і т.д. ніяким чином не сприяє покращенню ситуації.
Відтік спортсменів за кордон
Результатом усіх вищеописаних проблем стали масові переходи українських фігуристів під прапори інших країн, які могли запропонувати вигідніші умови для співпраці. За даними «Skate Ukraine» у період з 1998 року та до сьогодні 98 фігуристів залишили Україну. Серед них 51 партнерів/-ок в танцях на льоду, 25 парників/парниць, 9 одиночників та 13 одиночниць. Як наслідок, змінивши прапор, ці фігуристи завоювали для інших країн 41 медаль, серед яких 5 на Олімпіадах, 14 на чемпіонатах світу та 15 на чемпіонатах Європи. Ці показники свідчать про те, що проблема не в тому, що у нас немає талановитих спортсменів, а в тому що фігурне катання в Україні не дає змоги розвинути свій потенціал спортсменам.
Чи є надія на покращення ситуації?
Як кажуть, навіть в найтемніші часи завжди є надія на світле майбутнє. Попри те, що ми опинились у дуже складній ситуації, до якої ще й додалась повномасштабна війна, варіанти для розв’язання, хоча б, деяких проблем існують. Утім, для цього потрібно, щоб біля керма федерації стояли люди, яким не байдуже на теперішнє становище цього прекрасного виду спорту, і які мають чіткий та конкретний план дій стосовно повернення українського фігурного катання до конкурентноспроможного стану. На останньому національному чемпіонаті серед юніорів виступило 29 дівчат, 7 хлопців, 4 танцювальних дуети та 1 спортивна пара. Саме вони, разом з фігуристами, що зараз виступають на дорослому рівні, є тими, хто наступні роки буде представляти Україну на міжнародному рівні, тож зараз головна місія – це створити всі необхідні умови для того, щоб ці атлети мали змогу робити свою справу.
Поділитись
