Пафос - Динамо 2:0. Такий вигляд має біль

Михайло Цирук

Якщо у футболі взагалі існує ганьба, то вона виглядає саме так. У матчі-відповіді третього кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів між Динамо та кіпрським Пафосом усі ми чекали від киян аналізу помилок, допущених у першій грі, та реваншу, натомість отримали безнадійну поразку (0:2), і тепер уперше за 20 років Україна не буде представлена на основному етапі головного єврокубка.

Можна знову говорити про низький рівень виконавців, але цього разу хочеться більше акцентувати на іншому. Останніми роками Динамо – це синонім тотальної бездіяльності на всіх рівнях: менеджмент, тренерський штаб і самі гравці немов застигли на певному етапі розвитку, і просто стоять на ньому, без прагнення рухатися далі.

Точніше прагнення то декларується, але по факту для реалізації цих намірів нічого не робиться. І головна проблема в тому, що коли ти зупиняєшся, неможливо зафіксуватися на певному рівні та тримати його: тебе одразу починає нести назад. Назад настільки, що все закінчується безнадійним вильотом від Пафосу.

На жаль, без шансів

Після поєдинку останнього туру минулого сезону капітан Динамо Віталій Буяльський у святковій промові висловлював впевненість, що наступного сезону біло-сині потішать уболівальників на міжнародній арені. Але на чому базувалася така впевненість? Минулого сезону це ж саме Динамо не змогло вийти в ЛЧ, хоча й було до цього трохи ближче, діставшись плейоф кваліфікації.

Чи підсилилися кияни кадрово? Ні. Навіть якщо можливості знайти гравців, сильніших за наявних, немає, цей колектив можна було б хоча б точково освіжити, закрити хоч одну проблемну позицію. Але цього не сталося, і у новий сезон Динамо увійшло рівно тим самим складом, що й у попередній.

Так, за кошти, які готовий витрачати клуб знайти справді якісне підсилення доволі важко, але воно критично потрібне, і без нього розраховувати на хоч щось більш-менш серйозне буде просто неможливо.

Тренерський штаб та гравці команди, здається, також живуть у якійсь паралельній реальності, де Динамо – досі європейський гранд, здатний перемагати слабких суперників на одній нозі. Ну бо не можна не готуватися до опонентів, а те, що ми побачили у протистояннях з Хамруном та Пафосом свідчить, зокрема, й про брак якісної підготовки.

Бо там, де не вистачає класу та рівня, треба компенсувати роботою, а працювати в цьому Динамо ніхто не хоче. Там, де рівень киян вищий настільки, що перемогти можна як завгодно, їм комфортно. Але потрапляючи туди, де принцип «А ми Динамо Київ, шо такоє» більше не діє, все стає дуже печально.

З трьох пропущених динамівцями голів у двоматчевому протистоянні, по-хорошому, можна було уникати всіх. Ну добре, щонайменше двох. Але ж справа не лише в голах та індивідуальних помилках захисту. Чому кожного разу, коли єдиний план команди на гру не працює, вона просто нічого з цим не робить, нічого не змінює? Куди, врешті-решт, зникає це Динамо, у важкі моменти, чому майже кожен гравець пливе і більше не може діяти якісно хоча б для свого власного рівня? 

Кожному з представників Динамо рано чи пізно доведеться задуматися та переосмислити реальність, і місце у цій реальності себе як футболіста чи тренера, та своєї команди. І чим раніше це станеться, тим краще для клубу. Клубу, який сьогодні, на жаль, впав до рівня максимум другого раунду кваліфікації Ліги чемпіонів.

У матеріалі використані фото Getty images, ФК Динамо Київ