Збиття ракети й танки. Французький захисник розповів, що встиг побачити в Україні

Ми поверталися зі зборів у Туреччині. Але ж в Україну неможливо прилетіти літаком. Тому доводиться їхати або через Молдову, або через Польщу. Зрештою ми прилетіли до Польщі, у Краків. Далі автобусом до кордону. Там потрібно пройти митницю двох країн, і це займає дуже багато часу, щоб потрапити в Україну. Мінімум дві години. У підсумку ми витратили цілий день, аби дістатися Олександрії. Приїхали ввечері, тож я майже нічого не встиг побачити.

Але добре пам’ятаю, що відразу пролунала сирена. Я запитав, що треба робити у таких випадках. Мені відповіли абсолютно спокійно: «Нічого. Просто слухаєш сирени і живеш далі». І справді, мені казали правду: у моєму місті нічого особливого не відбувається. Загалом, в Україні люди живуть звичайним життям. Все відкрите. Це виглядає так, ніби ти у Франції. Люди працюють, займаються своїми справами. Ми спокійно йдемо на тренування. Я живу так, наче перебуваю у Швейцарії чи Франції. Єдина відмінність — це сирени: по три-чотири рази на день, інколи й до восьми. Вони попереджають, що над тобою пролітає ракета чи дрон.

У перший тиждень, коли я приїхав, це було доволі дивно, особливо вночі, коли чуєш сигнал і думаєш: «О, це за мною прийшли…». Але з часом навіть до цього звикаєш. Я мав нагоду побувати в Києві, там ситуація складніша: часті обстріли, зруйновані будівлі, розбиті машини. Там я на власні очі побачив реальність. У Telegram ми отримуємо інформацію про все, що відбувається в Україні, у режимі реального часу. Протягом дня завжди знаєш, що сталося. Те, що ви бачите у Франції, трохи спотворене, бо насправді тут щодня є загиблі.

Чи відчував страх? Так, лише одного разу. Коли ми поїхали грати в Одесу — місто, яке часто бомблять, стратегічна точка для обох сторін. Мене попереджали про небезпеку, і спершу я не дуже хотів їхати. Але поїхав. Це було десять годин автобусом з Олександрії. Коли ми під’їхали до готелю, я вийшов з автобуса й почув звук, якого ніколи раніше не чув. Російська ракета летіла бомбити місто, й українські сили дали відповідь. У небі ракета збила ракети. Вибух був настільки сильний, що всі машини на землі почали сигналити, а земля затремтіла...

Я був трохи шокований. Мені знадобилося пів години, щоб усвідомити, що сталося. Потім ми спустилися в укриття готелю, і все поступово заспокоїлося. Страху я особливо не відчував, але був уражений від побаченого і почутого. Пригадую також, як ми зупинилися на трасі під час виїзду, і раптом одночасно там зупинилися чотири бойові танки. Такі, які бачиш лише у відеоіграх! Це було божевілля — із кулеметами, важким озброєнням. Такі речі нагадують тобі, що ти перебуваєш у країні, де триває війна. А ще пам’ятаю першу поїздку поїздом: у вагон сідали солдати, які поверталися з фронту.

Дуже багато українських футболістів мають близьких родичів чи друзів, які вирушили на фронт і яких вони не бачили вже два-три роки… У деяких хлопців з моєї команди батьки загинули, бо пішли на війну і ніколи не повернулися — їх убили, або вони зникли безвісти, або потрапили в полон… Чимало людей у клубі втратили свої будинки чи машини, бо ті просто вибухнули...

Тео Ндіка