Кварцяний: «У нього ж прізвище Довбик. Бийте – і він доб’є»

Всі розуміли, що гра з Францією буде нелегка. Ми всі, хто був у складі української футбольної делегації у Вроцлаві, мали надію та оптимістичні очікування. Головна команда у цей вечір отримала велику глядацьку аудиторію, яка нагадувала Україну. Разом з величезною армією наших вболівальників за команду Сергія Реброва також вболівали і поляки. Та дива не сталось. Хоча моментами наша збірна виглядала не безнадійно.

Наші хлопці грали непогано, однак весь час не вистачає їм такої сміливості, яка б дозволила грати розкуто і реалізувати свої технічні дії – те, що й відрізняло збірну Франції від української команди. Французи діяли невимушено, у будь–якій ситуації намагались любити м’яч і у тому чи іншому епізоді не відпихуватись. Хоча я зауважив, що не завжди суперник діяв так, що нам могло б бути ще болючіше і неочікуваніше чекати його гострих і швидких не тільки контратак, а й атак. Маю на увазі розвиток поступових дій, але у швидкому темпі. Та французи цього не робили і повільно розкачувались. І це при тому, що у них більше вибухових та атлетичних футболістів, які могли б у будь–якій ситуації загострювати гру. Та вони це робили не завжди. Могли забрати м’яча і віддати назад.

Взагалі у першому таймі гравці збірної Франції грали дуже щільно і жорстко. Вони буквально «сиділи» один на одному, не давали нашим футболістам навіть голову підняти. Це відразу ж відчувалось. Так, як є боязкість, і коли кожен відчуває, що він не в змозі зробити те, що міг би. І «винуваті» в цьому були французи, які «глушили» наших хлопців сильно. А наші не завжди могли знову покарати суперника, відбираючи м’яч. Французи застосовували таку собі ігрову аритмію: забрали м’яч – і далі діють не швидко, а деколи навпаки. А наші футболісти могли зіграти швидко, але потім без потреби загальмувати розвиток атаки. Як було в одному з епізодів за участі Калюжного. Він відібрав м’яч – і віддав назад. Виникає питання: для чого після відбору віддавати захисникам, якщо доцільніше переадресувати м’яча партнерам, які знаходяться у кращій атакуючій позиції. Усі троє наших центральних півзахисників – Ярмолюк, Судаков і той же Калюжний повинні дивитись, де Довбик. Той бігав, чіплявся, його штовхали, порушували проти нього правила, але суддя не реагував – адже все було на місці, він був спиною до воріт.

Був епізод, коли Довбик отримав гарну передачу і міг йти один в один, у такій самій манері, як перед другим голом Мбаппе. Той розвернувся, швидко втік – і забив м’яч, який поламав нашу надію на позитивний результат. Так от, про Довбика. Він прийняв м’яч на другій передачі, потім перейшов на першу і на нульову. Після чого віддав пас назад. Здавалося б, у Довбика і Мбаппе два одинакових епізоди, але кожен з них діяв у ньому зовсім по–іншому. Манери дій у кожного різні. Навіщо було Довбику зберігати м’яч, коли він знаходився у тридцяти метрах від воріт. Обігруй захисника – якщо втратиш м’яча, то є кому підстрахувати, адже є гравці середньої та задньої ланок.

У Судакова було два-три моменти, коли він приймав м’яч і повинен був мати конкретне рішення, подумавши: «От зараз прийму м’яч, пройду і вдарю по воротам». Удар є удар – воротар може відбити або ж пропустити під пахвою. Та коли немає удару, то й і шансу для взяття воріт немає.

Французи у ситуації з першим голом розіграли комбінацію. Скритий пас, набігання півзахисника Олісе – і той закочує м’яча у ворота. Виходить, всі наші гравці оборони дали можливість йому прийняти таке нестандартне рішення. На нозі у нього ніхто не «сидів». От і виникає питання: навіщо було заводити гравця аж у штрафний майданчик? Втім, у французів було кілька таких атак, але не виходив такий гольовий пас – наші центральні захисники це непогано розгадували. Але один з моментів все ж не розгадали. І все до того йшло, що десь воно прорве. А у наших не йшло, що прорве: раз–раз – і назад, раз–раз – і поперек поля. При цьому немає націленості на ворота. Вміють же ж це робити, але не роблять. Адже не тільки нападник Довбик повинен забивати – повинні забивати всі. Так, трохи не пощастило. Могли ж зрівняти рахунок, коли Забарний головою не зміг переправити м’яча у ціль. Що ж, так склалося.

Та все ж французи створили більше моментів і більше хотіли забити. І це їм вдалося. Наші у другому таймі розкрилися, почали атакувати, виникав момент за моментом. Хоча нічого такого особливого у французів немає – їх якщо тиснути, то вони губили свою впевненість. І це було видно. Але це була така інтервальна фаза, яка тривала десь хвилин двадцять. Хоча, на мій погляд, потрібно було старатись підтримувати напругу у середній лінії та лінії атаки, віддавши тому ж Довбику якийсь гарний пас на вільне місце. І неодмінно бити по воротам, а він буде добивати – у нього ж прізвище Довбик. Бийте – і він доб’є. А як не б’ють, то й він не Довбик, бо не добиває. Що тут поробиш, – сказав Кварцяний в інтерв'ю Sport.ua.

Віталій Кварцяний