Ярослав Попович: «В Дрогобичі я називав себе таксистом. Об’їздив на велосипеді всі вулиці та навколишні села»

Легендарний український велогонщик, переможець етапів Tour de France та Vuelta, призер етапу Giro d’Italia, чемпіон світу до 23 років, найкращий молодий гонщик Tour de France-2005, а нині спортивний директор американської команди Trek-Segafredo Ярослав Попович в великому ексклюзивному інтерв’ю XSPORT.ua розповів про свій спортивний шлях.

В першій частині спілкування ми поговорили про те, як проходило дитинство Ярослава у селі Калинів, Львівської області, як він почав займатись велоспортом у СДЮСШОР «Медик» у Дрогобичі, а потім за долею випадку опинився у Броварському училищі фізичної культури та спорту, та почав тренуватись під керівництвом Валерія Абаджі.

Пам’ятаю, як я ходив до школи, яка була в сусідньому селі. Ми їздили до неї автобусом, але були смішні моменти, коли автобус не приїжджав, і нам доводилось 3 км йти пішки. Літом ми їздили на річку на велосипеді, а як тільки щось на сусідських городах починало рости, то ми ходили туди «збирати» урожай. А потім тікали від сусідів (сміється).

Ходили на ферму, дивились як корів доять, по деревах постійно лазили, в себе в дворі гуляли, в футбол грали, ходили, дивитись, як потяги їздять. Словом, дитинство було дуже цікавим, насиченим, як в селі. В мене дід був коваль, і до нього постійно приходили люди з різними проханнями. То я міг і не виходячи з дому багато чого цікавого дізнатись, багато історій почути.

Ви розповіли, що грали у футбол в дитинстві. А коли дідусь вам подарував велосипед, то цей спорт забрав на себе всю увагу?

В футбол, так, ми бігали, але, якщо чесно, коли в мене з’явився велосипед, то пристрасть до нього в мене була відразу. На цьому велосипеді я об’їздив все, що можна було по сусіднім селам. Батьки мені розповідали, що я на ньому витворяв багато чого, неначе в цирку: ставав на раму, «ласточку» робив, падав, вставав, пробував їхати без рук.

Ваш дідусь сам займався чи велосипед – це просто був звичайний подарунок онуку?

Ні, це був просто подарунок. В мене у сім’ї ніколи не було спортсменів. Ми взагалі не знали, що таке велоспорт. І, можна сказати, моя сім’я ще довго не знала, чим я займаюсь, десь аж до 20 років. Коли мені вже було 20-ть, мій батько приїхав до Італії, де я тренувався і виступав. Він побачив, як я живу, харчуюсь, тренуюсь, виступаю на змаганнях, і тоді він зрозумів.

Коли мої батьки розлучились і ми переїхали з мамою жити до Дрогобича, то до нас в школу приходили багато різних тренерів: з плавання, з легкої атлетики, з боксу. Вони заохочували дітей йти на їхні секції. Я трохи займався деякими видами спорту, але потім, пам’ятаю, як на перехресті у Дрогобичі побачив групу велосипедистів на тренуванні. Я подивився на їх велосипеди і подумав: «Оце велосипеди!»

В мене тоді у Дрогобичі не було друзів, не було знайомих, а дідусь мені подарував тоді другий велосипед – «Україна». Я на ньому об’їздив всі вулиці міста, озера, навколишні села. Я себе міг називати таксистом, бо знав всю місцевість (сміється). І от те тренування велосипедистів мені запало в душу. А потім до нас в школу вже прийшов тренер з велоспорту, який згодом став моїм першим тренером, запросив на секцію в СДЮСШОР «Медик», я пішов кататись на велосипеді, і катався 26 років.

Я б сказав, що це ще поки була забава на такому велосипеді, знаєш, з рогами. Але, так, ми почали кататись. Я раніше не уявляв, як можна було доїхати від Дрогобича до Стрия, а це 30 км відстань, бо раніше я їздив по декілька кілометрів в сусідні села біля міста. А коли я почав їздити все далі і далі, доїхав до Стрия і назад – це було круто.

Тренування були важкі, але, зізнаюсь, мені якось все вдавалось. Я вже за пару тижнів вийшов на гарний рівень у порівнянні навіть з хлопцями, які вже рік займались. Я на велоспорт записався десь у вересні, а потім була зима, і перші свої змагання я проїхав на львівському велотреку, це був десь листопад-грудень. Почав показувати результат, все якось пішло-поїхало. Потім на весні вже почав брати участь у чемпіонатах України.

Отак я набирав оберти, і так склалось, що іншому спортсмену Володимиру Білеці, який тоді був вищим за мене на голову, запропонували поїхати до Броварського училища фізичної культури і спорту вчитись. Але батьки його не відпустили, сказали аби він був вдома. А в мене була багатодітна родина, і мене в Бровари відправили з легкістю. На один рот менше буде вдома їсти (сміється).

Можете пригадати як проходили ваші перші тренування в «Медику» в Дрогобичі?

Ми починали з того, що в нас був один велосипед на чотирьох спортсменів. Пам’ятаю, як ми на тренування діставались в такому форматі: троє біжать, а один їде. І потім одні робили вправи на стадіоні, а інші по 15-20 хвилин їздили. А потім мінялись.

Крім безпосередньо роботи з велосипедом ми також грали в футбол, присідали, бігали, стрибали, робили фізичну підготовку на ноги. В ті роки у нас в кожного тренера в секціях було по 35-40 дітей. З часом велика частина відсіювалась природнім відбором. Коли почалась зима ми зі штангою присідали, прес качали, віджимались, крутили педалі на велостанках у залі.

Пам’ятаю, що велосипеди дуже часто ламались, адже вони були старші за мене на багато років. І був навіть момент, коли я хотів зав’язати з велоспортом. Часто пробивались колеса, їх потрібно було ремонтувати, заклеювати, зашивати. Ми були не тільки спортсменами, а і швачками також. Тоді ж не було плащів і трубки, як в машині, що розбортував колесо і все. У нас були склеєні трубки, а в середині камера заклеєна в цю трубку. Її потрібно було знімати, розрізати лезом, витягувати, знаходити цю дірку, заклеювати, потім циганською голкою і капроновою ниткою зашивати назад…

В цій школі в Дрогобичі у вас ще не було особистого велосипеда?

Десь на весну вже дали, напевно, велосипед. Спочатку ми їздили на таких важких велосипедах, а потім, коли ти починав показувати якийсь результат, то тобі вже спорт-шосе давали. І ти вже ним міг їздити до дому. А до того ми пішки приходили на базу, брали велосипед, тренувались, відвозили його на базу, і пішки йшли до дому.

В селі поганого впливу не було, адже там я був більше під контролем батька. Якби я і надалі продовжував жити в селі, то, думаю, був би або воєнним або поліцейським. А коли я вже потрапив в Дрогобич, то там в будинку були різноманітні «друзі». Коли я згодом з Броварів повертався до дому, то мені казали, що один – сидить, інший вже відсидів. З компанії в 10 людей в дворі десь двоє точно сиділи.

Проте, я не думаю, що я був би таким дурним, що зі мною б щось сталось. Але всяке буває.

Ярослав, ви вже пригадували про те, як потрапили до Броварів. Виходить, ви туди завів випадок, так?

Так, можна так сказати. Мені пощастило, що Володіни батьки відмовились, а мені запропонували. Проте я на той момент ще не показував круті результати, я тільки почав якийсь результат давати. Не було такого, що мене точно хотіли взяти, скоріше, мене авансом взяли. І їм пощастило, і мені теж.

Як вас, хлопця з містечка на Заході України прийняли під Києвом в одому з головних спортивних інтернатів країни?

Життя там було важке. Це було далеко від дому. Правда, в ці роки нам пощастило, і вже не було дідівщини. Але нам розповідали, що ще недавно вона була. Також, як я туди потрапив, згодом почали робити міксовані класи. Раніше спортсменів ділили по видам спорту, а в нас зробили спільні класи з різними спортсменами. І я був в класі з борцями, тому в нас, у велосипедистів, була «криша» (сміється). Нас ніхто не чіпав.

Також велосипедисти це такий вид спорту, який дуже багато подорожує на змагання. І перший час ми жили в інтернаті, а потім вже дуже часто кудись їздили. Часто бували по місяцю на зборах, повертались назад на сесію, і потім знову на збори. Загалом в Броварах було прикольно.

Пам’ятаю, як я ще жив у Дрогобичі, і їздив на змагання, то вчителі не розуміли, де я був, чому я пропустив навчання. А в училищі всі все розуміли, бо навіть навчання було підлаштоване під спортсменів. Можу сказати, що це була така маленька армія: ми прокидались о 7 ранку, в 7:30 йшли снідати, потім йшли на тренування, потім в школу, далі обід, знову школа, знову тренування. О 22:00 був відбій. Це був дуже крутий життєвий досвід для мене.

Ви сказали, що в училищі навчання було підлаштоване під вас. Вам вдавалось щось встигати вчити?

Чесно кажучи, я нічого не встигав. Я нещодавно тут зі знайомими розмовляв, то казав їм, що я не те, що двіїшником був, а ще гірше (сміється). Проте, нічого, якось живу, вільно розмовляю сімома мовами, гроші рахувати вмію, психологію людей знаю, адже вже багато років працюю з людьми.

Потрібно розуміти, що спортсменам дуже важко приділяти увагу навчанню. Так, є спортсмени, які встигають і навчатись і кар’єру будувати, але вони на це витрачають дуже багато часу, адже це дуже важко. Якщо ти хочеш професійно займатись спортом і навчатись, то тобі буде вдвічі важче робити і одне, і інше.

Яким на вашу думку зараз був тоді рівень підготовки юних спортсменів в таких закладах?

Як на мене, тоді був гарний рівень підготовки. Нам там вже давали велосипеди, форму, вело туфлі. На інших велобазах або в школах ти був на власному забезпеченні – тобі все робили батьки. А в Броварах всім все видавали, не ділили спортсменів на тих, хто чемпіон, а хто ні. Там було також гарне харчування, були круті тренери серйозного рівня. В нас, наприклад, був Микола Розуменко, який працював з фінішерами, а Валерій Абаджі – з роздільниками. Були масажисти, та інший персонал.

Так, думаю, можна.

 Можете розповісти про тренування під керівництвом цього спеціаліста?

Валерій Павлович – дуже компетентна людина, дуже відповідальна. В таких закладах, я вам скажу, працюють люди, які віддають всього себе спортсменам. Які замість сім’ї приділяють увагу нам. Ми були його сім’єю, його дітьми. Коли ми вигравали змагання, він кайфував.

Щодо його методів роботи, то він працював як справжній тренер: бувало гладив по голові, а бувало і давав наганяй. В залежності від того, хто як працював.

Ви сказали, що, навчаючись у Броварах, активно їздили на збори і змагання. Можете про це розповісти?

Перша країна, в якій я побував, не рахуючи Польщу, біля якої я виріс, це була Австрія. Пам’ятаю, як ми їхали кудись на автобусі, я спав, потім прокинувся, відкрив очі, бачу, що на вулиці світло, ранок, сонце встає. Потім провалився в сон, відкриваю очі, а на вулиці темно. Я не зрозумів, що відбувається, думаю, що за галюцинації? А це ми просто в тунель заїхали (сміється). Я в Україні тунель бачив одного разу – колись давно в Криму, і все.

Також мені запам’ятались краєвиди. Австрія загалом – дуже красива країна, а ми ще й були під Італією, там дуже гарні гори. Тому мені Австрія тоді дуже сподобалась як країна.

Олександр Чепілко, для XSPORT.ua

Другу та третю частини інтерв’ю читайте на нашому сайті у суботу, 24 червня.