Валерій Сушкевич: «Я хочу щиро подякувати Томасу Баху та Сергію Бубці за допомогу нашій команді у поверненні з Європи до України»

Президент Національного паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич розповів про незвичайне повернення нашої команди додому з Зимової Паралімпіади в Пекіні, подякував за допомогу МОКу та НОКу України, а також оцінив виступ української збірної в столиці Китаю.

- Від імені національної паралімпійської збірної України я хочу щиро подякувати президентові Міжнародного олімпійського комітету Томасу Баху та президенту Національного олімпійського комітету України Сергію Бубці за допомогу нашій команді у поверненні з Європи до України. 

Ця допомога була дуже вчасною, швидкою і необхідною усій нашій команді. Кожен член нашої команди хотів повернутися до України настільки швидко наскільки це було можливим. До своєї родини і для того, щоб підтримати нашу країну проти війни, проти жахливого вбивці.

Дуже дякую нашим друзям з Олімпійського руху за таку необхідну допомогу нашій паралімпійській команді. 

Розкажіть докладніше як ви поверталися додому – авіасполучення через війну не було! І, на додачу до цього, поясніть: зараз чимало українців виїжджають за кордон, навіть з тих територій, де немає бойових дій, а паралімпійці повернулися назад, як так?

- Ми прилетіли в Варшаву, важко повернулися, але уряд зміг нам проплатити квитки. Далі десятки країн запропонували нам залишитися на своїх чудових спортивних базах: відпочити, пройти реабілітацію, підлікуватись, тренуватись. Але команда не погодилася.

Коли нам потрібно було з Варшави приїхати в Україну, мені зателефонував Сергій Бубка. Національний олімпійський комітет разом з Міжнародним олімпійським комітетом з Фонду солідарності допомогли нам проплатити автобус, ніч в готелі. Завдячуючи цій проплаті, нам вдалося приїхати на територію України. Це значима допомога.

Пізніше я дізнався про одного зі своїх спортсменів, що він приїхав на згарище, до розваленого дому. Поліція допомогла йому дістатися до укриття, де була його сім’я. Єдине, що вони попросили натомість – показати медаль. Вони пишалися цим героєм, який здобув там перемогу і приїхав з нею на батьківщину.

Чи все гаразд зараз, якими питаннями займаєтеся?

- В нас не все нормально, часто зовсім ненормально. Але ми робимо поетапно, щоб досягати певним чином успіху, щоб досягати успіху в допомозі людям. Зараз вирішуємо багато питань, пов’язаних з нашим паралімпійським центром, в якому живуть кілька сотень людей. Я сьогодні дізнався, що там 5 чи 7 вагітних жінок. Сам перелякався. Це ж в горах. 170 км до Львова і 175 до Ужгороду. А потрібно берегти людей.

Також команди по всій Європі. Дуже багато проблем зараз. Ми тут працюємо зранку до ночі.

Паралімпіада в Пекіні – найкраща серед зимових в нашій історії за кількістю медалей, 11 з них – золоті. Але вона розпочиналася вже в період війни. Як команда взагалі на неї діставалася?

- Ситуація була такою, що виїхати на Паралімпіаду було просто нереально. Спортивна частина знаходилася в горах Італії, велика частина тренерського складу – по всій Україні. Лікарі також в різних місцях. Екіпірування, інвентар, фармакологія – в Києві. І літаки з України не літали. Дійсно, поїхати на Паралімпіаду було неможливо.

Тому проводилася робота під девізом: «Неможливе можливо». Нам вдалося. Це був унікальний виїзд. Лише один спортсмен відмовився. Всі інші прийняли рішення летіти, хоча сумнівів було багато. Однак протягом першої чверті Паралімпіади до мене підійшла половина команди, вони потиснули мені руку, хтось обійняв і сказав: «Валерію Михайловичу, ми не даремно приїхали сюди».

Вони читали, що пишуть і говорять українці в соціальних мережах, вони розуміли, що потрібні нашим людям там – в Пекіні.

Як в часи війни можна було взагалі налаштуватися на змагання? Як вони проходили для наших паралімпійців?

- Змагатися було важко. В перший день змагань я розмовляв з деякими спортсменами і питаю у одного: «Чому очі червоні? Не спав?» Після перельоту він не спав, вийшов на дистанцію – і взяв золото. В важкому стресовому стані, коли його родина два дні сиділа в підвалі під бомбами, він провів гонку і не допустив жодного промаху.

В нас в Пекіні було дві задачі, навіть не задачі, а місії. Ми, українські спортсмени, заявили на весь світ що таке Україна, що така країна є, що її представники приїхали і неймовірно виступили. Ми повинні були об’єднати світ проти війни, об’єднати в прагненні миру. Ми в кожному інтерв’ю говорили про закрите небо над Україною, проводили акцію мовчання в пам’ять про загиблих. Наш капітан після неї виступав і не стримався, розплакався і буквально кричав про закрите небо.

А друга місія – це спортивний результат. Він унікальний. Його ніколи в історії паралімпійського спорту не було. Він здивував нас самих. Спортсмени самі не чекали від себе того, що продемонстрували.

До прикладу, історія Саши Казіка. Він закінчив дистанцію, завоював золото і впав без свідомості. Віддав дійсно всі сили.