Проценко: «Чим довше триватиме війна, тим більше людей загине… Та здаватися не можна – це наша земля й наша країна»

Титулований легкоатлета Андрій Проценко заявив, що хоч ціна свободи і дуже дорога, та здаватися ворогу не можна.

Інколи доводиться чути думку деяких людей про те, що чим менше супротиву ми б чинили, тим цілішою була б країна. Ви підтримуєте це чи супротив усе ж має бути?

Не підтримую в жодному разі! Натомість я підтримую українських військових. І спроба придушити націю ні до чого хорошого не призведе. Переважна більшість українців не хоче жити в росії чи якихось вигаданих ними ДНР, ЛНР, ХНР чи ще чомусь, що їм спаде на думку. Так, ті, хто зараз у складному становищі, хочуть уже хоч якогось миру, адже люди гинуть. І чим довше це триватиме, тим більше їх загине, при чому з обох боків. Проте здаватися не можна – це наша земля й наша країна.

Вам шкода російських військових, які гинуть?

Можливо трішки, але ж, насправді, вони розуміють, куди їдуть. Є ті, які відмовляються або відразу здаються в полон. Так, їм загрожує в’язниця, але життя цінніше. А ті, хто йдуть воювати, усвідомлюють, куди вони йдуть.

У той час, коли ви ще були в Херсоні, чи розуміли, що українські військові рухаються в його бік? Чи було враження, що вас залишили сам-на-сам з ворогом?

Я розумів, що наші війська не зможуть зайти відразу. До того ж були проблеми з пальним, з доставкою. Було очевидним, що це затягнеться. Але хотілося вірити, що вони прийдуть. І наші війська поступово просувалися вперед. Попри всі перешкоди пройшли досить далеко.

Наскільки швидко ви звикли до того життя, яке було до початку повномасштабної війни?

У нас було два переходи. Спочатку ми почали жити без вибухів. Так, у нашому селі на той момент їх не було, але вони були неподалік і ми їх регулярно чули. Звуки прильотів, вистрілів – все це було звичним для нас. Проте ми не чули сирен, аж поки не приїхали на підконтрольну українським військам територію.

Спочатку ми поселилися в готелі в Хмельницькому. Коли вили сирени, всі виходили в коридор. Було кілька ночей, коли ми були настільки виснажені, що навіть не чули їх, але в решті випадків ховалися. Інколи у ванній. Я тоді не знав, що робити це небезпечно, адже вибуховою хвилею може збити кахель і поранити або вбити ним.

Також Андрій розповів про перший час в окупації.